Священний Будинок..

93




 

«Я знаю, що деревам, а не нам дано велич досконалого життя»

Микола Гумільов.

На думку древніх, усіма своїми навичками і знаннями людство зобов’язане Богам. Буквально все, від побутових дрібниць до найважливіших діянь, «перший раз» було вчинено або випробувано Богами на зорі часів і лише потім передано ними людям. Так, в битві з ворогом слов’янському воїну не потрібно особливо напружувати уяву, щоб відчути себе Перуном, разючим злісного Змія.
Обіймаючи кохану, слов’янська жінка деколи ототожнювала себе з Землею, коли-то одружилася з Небом: людська любов мислилася свідомим наслідуванням любові Богів. Ось і будинок не просто зводився по священному зразком: самий акт будівництва був священнодійством, будучи певною мірою дорівнює створення світу. Звичайно, це передбачало не лише певне відношення до справи, але і величезна кількість магічних дій, пов’язаних з оптимальним вибором матеріалу для спорудження, вибір місця для майбутньої «домашньої Всесвіту», вибором часу початку будівництва, з різними етапами і деталями будови і, нарешті, з переїздом в нову хату.
Добре відомо, що для давніх слов’ян дерева були не просто будівельним матеріалом. Наші язичницькі пращури бачили в них таких же, як і вони самі, дітей Землі і Неба, притому що мають нітрохи не меншим правом на життя, – «Вільні, зелені народи». З дерева, згідно з деякими легендами, були створені перші люди, – значить, дерева давнє і мудрішими людей. Інші легенди кажуть про те, що найбільш мудрі люди на схилі днів своїх перетворюються Богом у дерева. Так само в деревах жили і душі невинно закатованих людей. У Білорусії вважалося, що скрип дерев – це явна ознака того, що в дереві живе душа такої людини. Зрубати дерево – все одно, що вбити людину. Але ж і хату треба будувати! Як вчинити? Звичайно, навіть і мови не йшло про те, щоб підняти руку на дерево, користувалося шануванням, «священне». Священними могли вважатися як цілі гаї (їх називали «заповідними», тобто «забороненими»), так і окремі дерева, залучали увагу надзвичайними розмірами, віком або особливостями розвитку. Як правило, з такими деревами були пов’язані місцеві легенди. До нас дійшли перекази про праведних людей похилого віку, на заході днів перетворених Богами дерева. Чи мислимо замахнутися на них сокирою?
Особливо заборонялося використовувати дерева, посаджені людиною. В першу чергу садових дерев, притому що знаходяться всередині огорожі садиби. Вчені вважають, що справа тут в міфологічному осмисленні таких протилежностей, як «свій» – «чужий», «природний» – «культурний», «дикий» – «домашній». Дерево, взяте в лісі і використовується для будівництва людського житла, неодмінно повинно було витерпіти «зміну якості»: з «чужого» стати «своїм». З садовим деревом такого перетворення завідомо статися не могло, а, крім того, садові яблуні і вишні були для наших язичницьких предків чи не членами сім’ї. Відгомони подібних уявлень простежуються в російських казках: там з плодовими деревами розмовляють, радяться. За ними доглядають і у відповідь на ласку чекають урожаю. Як зрубати рідне дерево?
Ніколи не зважився б древній людина зрубати дерево, яке виросло на могилі. Ще в кінці ХІХ століття селяни показували вченим-етнографам велику сосну, виросла нібито коси занапащене життя дівчини; а що, якщо в дереві оселилася людська душа? Вірною ознакою цього в Білорусії вважали видаваний деревом скрип: в скрипучих деревах, згідно з повір’ями, плакали душі закатованих людей. Той, хто позбавить їх пристановища, напевно, буде покараний: поплатився здоров’ям, а то й життям.
В деяких місцях Росії дуже довго тримався сувора заборона на рубку взагалі всіх старих дерев. На думку селян, грішно було віднімати у лісових патріархів право на природну, «стихійну» смерть від ветровала або просто від старості. Зазіхнув на подібне дерево неминуче повинен був зійти з розуму, покалічитися або померти. Гріхом шанувалася і рубка «молодика» – молодого, недозрілого лісу. У цьому випадку міфологічний погляд ґрунтувалося на цілком природне прагнення зберегти молоді дерева, які не досягли найкращих кондицій. По відношенню ж до «лісовим старцям» діяв закон міфологічного мислення: старший – значить, головний, значить, шанований, значить, священний.
Як тут не згадати, що в «цивілізованій» Америці часом валили стародавні величні секвої… на дрова!..
У різних областях існували і заборони на рубку деяких порід. В першу чергу, звичайно, це відносилося до «проклятим» деревам, таким як осика і ялина. Між іншим, ці породи енергетично несприятливі для людини, «викачують» з нього життєву енергію, і це властивість зберігають навіть предмети, зроблені з їх деревини. Так що небажання наших предків жити в ялиновому або осиновом будинку було знову-таки не позбавлене підстав. З іншого боку, людина, срубивший цілком «доброзичливу» липу, повинен був неодмінно заблукати в лісі. Це переконання стійко трималося, зокрема, на Вологодчині. По всій видимості, Боги суворо вступали за дерево, століттями обувавшее, а то і одевавшее народ…
Не годилися для будівництва мертві, сухі дерева. Воно й зрозуміло: такі дерева не мають в собі життєвих сил, на них печатка смерті – чого доброго, занесуть її в будинок. І навіть якщо в домі ніхто не помре, «сухотка» обов’язково причепиться. У ряді місць з цієї причини уникали рубати дерева взимку, коли вони позбавлені соків і «тимчасово мертві».
З уявленнями про смерть, потойбічному світі пов’язаний і заборона, налагавшийся на дерева, що впали при рубці верхівками в північну сторону, «на північ»: цю сторону світу наші предки пов’язували з вічним мороком, взимку, неживим холодом – словом, потойбічним світом. Встав таке дерево в зруб, і люди в хаті довго не проживуть!
Особлива і дуже небезпечна різновид заборонених дерев – це «буйні», «злі», «прокудливые». Таке дерево як ніби прагне помститися людині за свою загибель: може придавити лісоруба, а вытешут з нього колоду для хати – того й гляди, обрушить весь будинок на голову мешканцям. Навіть тріска від такого дерева, навмисне підкладена злим теслею, була здатна, на думку російських селян, зруйнувати новий будинок або млин. Якщо ж «буйну» лесину рубали на дрова – слід було побоюватися пожежі!
Білоруси називали «буйні» дерева «стояросовыми». Ось звідки наше вираз «дубина стоеросовая», що означає дурного і недоброго людини.
«Буйні» дерева, згідно з повір’ями, найчастіше виростали на занедбаних лісових дорогах, особливо – на перехрестях таких доріг. Справа в тому, що слов’яни приписували дорозі великий міфологічний зміст, притому негативний. Дорога, що йде вдалину, на думку наших предків, вивела в кінцевому підсумку на той світ – бо за межами племінної території, як відомо, починалося царство невідомих сил, і була близька межа між світами мертвих і живих. А, крім того, дорога мислилася язичниками як свого роду «горизонтальна проекція» Світового Дерева, що з’єднував світи. Не випадково збереглися загадки про дорозі, типу: «Коли світ зародився, тоді дуб повалився; і тепер лежить», а вчені-етимологи стверджують, що слова «дерево» і «дорога» у російській мові походять від одного кореня.
Може бути, доречно згадати тут один спосіб поховання, який побутував в язичницькі часи на Русі. Померлого зраджували вогню, після чого прах його в особливому поховальному посудині встановлювали «на стовпі на путех». «На путех» – тобто поблизу дороги. Що стосується вислову «на стовпі» – можливі різні думки, починаючи від спеціально вкопанного стовпа до фінно-угорського «будиночка мертвих» на високому деревному пні або зовсім на дереві. Так чи інакше, зв’язок дерева, дороги і поховання очевидна.
…Кручений стовбур, закручений проти сонця, не вселяв довіри язичникам. Це обумовлено магічним сенсом руху «посолонь» і «осолонь»: все спрямоване проти руху сонця так чи інакше пов’язано зі злим чаклунством…
Якщо перші три дерева, намічені до рубки, з якої-небудь причини виявлялися непридатними, то в цей день краще не братися за справу: не буде добра.
Але ось дерево обране. Залучаючи етнографічні матеріали, що стосуються сусідів слов’ян, а також народів, досі дотримуються аналогічних поглядів, ми можемо уявити собі, як надходили з ним наші прапрадіди. На відміну від більшості сучасних людей, стародавні слов’яни твердо знали: коли дерево рубають, воно плаче від болю. До речі, наукові дослідження підтвердили язичницьке переконання. Квітка в горщику буквально «сходить з розуму від жаху, коли до нього наближається людина, тільки що вбив іншу рослину: про це розповіли вченим електронні прилади, підключені до його листям. Стало бути, казали наші предки, слід пояснити дереву, що ти не виродок, нудьги замахнувшийся сокирою. Треба зняти перед ним шапку, вклонитися земним поклоном і розповісти про нужді, змусила зазіхнути на його зелену життя. А ще – покласти поряд з деревом частування (наприклад, шматочок хліба з маслом), щоб деревна душа вибігла з стовбура поласувати і не зазнала зайвих страждань.
Так надходили на очах дослідників африканські дроворуби; відгомони подібних вірувань збереглися і в українському звичай залишати на землі хліб-сіль і гроші при початку збору лікарських трав.
Коли ж дерево зрубане, слід подивитися, не лягло воно головою на північ (про це див. вище) і не повисло на гілках сусідів: це знак – шукай інше місце в лісі і починай справу заново. І не зле також (згідно з віруваннями сербів) на свіжому зрізі пня тим же самим зрубати сокирою голову курці – на випадок, якщо дерево все-таки виявиться «буйним»: ця жертва відверне від людини уваги розгніваної деревної душі… Стародавні правила наказували ретельно оглянути приготоване колода: чи немає в нього якогось небезпечного вади, наприклад «пасинка» – сучка, що йде з глибини, при випаданні якого залишається скошене отвір? Ще в ХІХ столітті у слов’ян від Польщі до Алтаю побутувало переконання, що подібне колоди в зрубі викличе швидку смерть господаря будинку. Недарма в Польщі така колода називали «вовком», а також «свічкою».
І вже, звичайно, повернувшись з лісу, неодмінно слід постити і ретельно вимитися: найкраще – очистити себе банним потінням, щоб душі дерев «втратили слід» і не розшукали кривдника. (Точно так само, зауважимо, надходили після полювання на небезпечного звіра або вбивства ворога.) У деяких африканських племенах після рубки залізного дерева харчові заборони, аналогічні нашим постам, дотримувалися протягом цілого року! Все це час «деревоубийцы» жили в окремій хатині не наважувалися увійти в загальний будинок, сісти до вогнища, щоб бува не накликати біду на рідних!
Після того, як дерева обирали і срубались їх треба було ще доставити в правильне місце будівництва. При цьому могли використовуватися два способи, які зародилися в давнину, але збереглися і до християнської Русі. Перший спосіб полягав у тому, що колода (а пізніше ікону в човні) пускали по річці, і там де прибивало до берега там і засновували поселення. Дана методика з сьогоднішніх позицій може влаштуватися як пошук водонасыщенного ділянки берега, де води буде достатньо і в сухе літо.
Подібні звичаї з’ясування божественної волі зустрічалися не тільки у слов’янських народів, так і традиція аж ніяк не обірвалася після прийняття християнства. А ось як вступив у ІХ столітті норвезький вікінг Ингольв Арнарссон – перший скандинавський поселенець в Ісландії. Побачивши берег нещодавно відкритого острова, він опустив з корабля у воду різьблені стовпи із зображеннями Богів, зберігали його рід: в його колишньому будинку, у Норвегії, вони стояли по боках хазяйського місця. Вийшло так, що Ингольв втратив із виду священні стовпи і знайшов їх лише два роки потому на віддаленому мису. До того часу у нього був вже побудований будинок. Ингольв кинув все і, незважаючи на невдоволення рабів, переїхав туди, куди вказали йому Боги. Тепер, до речі, на цьому місці розташована столиця Ісландії – місто Рейк’явік, а священні стовпи Інгольва увійшли в його герб.
Якути в старовину зривали пучок живої зеленої трави і пускали за течією річки: де вона зупиниться, там влаштовувалися жити. Північні слов’яни, карели і скандинави (племена, які селилися здебільшого по берегах річок і озер) часто використовували для ворожіння перший стройовий ліс. Згідно севернорусским переказами, траплялося, що ліс, доставлений по воді до наміченого місця, раптом сам собою відпливав геть, відводячи слідом і людей. Схожі вірування відбилися і в оповіданні про заснування столиці сучасної Швеції – Стокгольма. У буквальному перекладі назва означає «Острів Колоди»: «сток» по-шведськи «колода», «гольм» (правильніше «хольм») – «острів». Коли настав час вибирати місце для міста, по водах озера Меларен пустили колоду. Протягом затащило його в пороги, туди, де води озера виливаються в Балтійське море. Там воно і застрягла біля берега острівця…
Настільки ж часто Боги виявляли свою волю через посередництво священних тварин, причому чи не найчастіше цим тваринам був кінь. Культ коня був властивий як слов’янам (східним і західним), так і багатьом їх сусідам – фіно-уграм, балтів, германців. Всі ці народи (історично досить пізно освоїли верхову їзду, особливо кінний бій) вважали коня тісно пов’язаним зі світлими, сонячними Богами: благородна тварина не тільки зберігало людини від сил зла, але і як не можна краще підходило для ворожінь самого різного роду.
Збираючись закладати нове село, уже в християнські часи слов’яни нерідко запрягали в сани молодого, «неезженого» жеребця і, старанно помолившись, їхали з ним у ліс. Там в сани вантажили перше відповідне стройове дерево, після чого жеребцеві дозволяли йти, куди йому заманеться. Де він зупинявся, можна було селитися. Зокрема, так вибирали місце для церкви; хоча при уважному розгляді всі елементи обряду, крім молитов, є суто язичницькими. Тут і містичне значення всього «найпершого» (вперше запряжений кінь, перше дерево), і неодмінні сани (у який би час року це відбувалося; порівняємо з цим звичай зимою і влітку везти покійника на цвинтар у санях).
До речі, якщо на місці зупинки коня справді закладали зруб (церква для майбутньої села), привезене «найперше» дерево встановлювали посередині майбутнього будинку.
Крім цього існували і деякі правила, які дотримувалися бездоганно. Не можна було будувати будинки на місці колишньої дороги, бо щастя піде з такого будинку. Ніколи не будували удома і на землях, з приводу приналежності яких раніше були суперечки. Вважалося, що в такому будинку до віку ладу не бувати. Не будувалися будинки на місцях будинків, залишених через хвороби, повені або іншого лиха. І, звичайно ж, вдома не зводили там, де були виявлені останки людини.
Але і після того, як було знайдене відповідне місце для будинку виконувались різні обряди, пов’язані з перевіркою, як би ми зараз висловилися, енергетичної сприятливості. У різних регіонах були різні способи, але всі вони зводилися до того, щоб визначити: посушливе це місце чи ні. Найпростіший спосіб полягав у тому, щоб на ніч на землю сковороду покласти дном вгору. Якщо за ніч під сковородою накопичувалася роса, то місце хороше.
Між тим спорудження житлового будинку, перетворене нині в простий технічний акт, для наших предків слов’ян було виконано найглибшого, интимнейшего релігійного сенсу. У давнину кожна людина будував житло для себе і своєї сім’ї сам, – якщо потрібно, на допомогу кликали родичів, сусідів, друзів. «Чужі руки» (артілі професійних будівельників-плотніков) з’явилися досить пізно, а коли з’явилися, на них стали дивитися не тільки як на майстрів своєї справи. Ще на початку ХХ століття їх вважали могутніми чаклунами, «знаючими» людьми, владними над життям і смертю живуть в збудованому ними будинку. Чому так?
Жінка, прядущая саму звичайну нитку, відчувала себе молодшою сестрою Богинь, вьющих нитки людських доль. Коли ж споруджували житло або інша значна споруда (фортеця, храм), наші предки відчували на своїх плечах тінь Богів, що створили і упорядочивших Всесвіт.
Вчені пишуть: стародавні племена лісової зони Європи нерідко будували будинки і священні храми (в тому числі християнські) таким чином, що всередині приміщення виявлялися живі дерева. Найчастіше це були «благородні» дерева (дуби, ясени, берези), і притому шановані, овіяні легендами, наділені, на думку древніх, божественною благодаттю. Чи Не правда, така конструкція будинку відразу змушує згадати уявлення про організацію Космосу, що існували у наших язичницьких предків? І подібність це не випадково. Дерево, що росте всередині будинку, було для слов’ян (і не тільки для слов’ян) зримим втіленням Світового Древа, зиждущего Всесвіт: Землю і всі дев’ять небес. Відгомін цього древнього вірування міцно тримався в різних місцях Росії ще на початку ХХ століття, у деяких обрядах, пов’язаних з будівництвом. Ось найбільш наочний приклад. Затіваючи будівництво, викопували з коренем деревце і стверджували його на місці майбутнього зрубу – посередині хати або в червоному, «святому» куті. Там воно і залишалося до завершення будівництва, а то і довше. В Дмитрівському краї для цієї мети воліли рябинки, в Калузькій губернії – дубки, на Верхній Волзі – ялинки і берізки, в Західному Сибіру – молоденькі кедри: «Ось тобі, суседушка (мався на увазі Домовик), теплий будинок і волохатий кедр!»…

У статті використана наступна література:
Густов Дмитро Юрійович «Житло древніх слов’ян»,
Марія Семенова «Ми – слов’яни !».